РЕЦЕНЗІЯ: Кераміка в контексті художніх промислів України
Варивончик Анастасія. Кераміка в контексті художніх промислів України / Анастасія Варивончик // Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. – К. : Київський національний університет культури і мистецтв, 2015. – Вип. 33. – С. 31-38
Автор статті – кандидат мистецтвознавства, доцент Кафедри образотворчого мистецтва Київського університету імені Бориса Грінченка Анастасія Варивончик. Вона не є керамологом, а її дисертаційна робота була присвячена традиційній народній вишивці. Саме з останньої, вочевидь, походить скорочена вступна частина статті. У доступному в мережі інтернет електронному варіанті статті на це вказує фраза – «Цим і зумовлений вибір теми дисертаційного дослідження: художні промисли України», – відсутня у відредагованому друкованому примірнику. Автор поставила собі за мету «висвітлити обставини виникнення» гончарства через аматорське з’ясування значення «широко відомих у світі» термінів «кераміка» й «кераміст» та «менш відомі, і не лише у світі, а й в Україні їхні українські аналоги – гончар, гончарство, гончарний виріб, гончарний круг». З тотальним посиланням на видання партійного функціонера й історика українського кіно Сергія Безклубенка, намагалася пов’язати магію та гончарство. Проте викладені ідеї цього автора-предтечі не витримують наукової критики. Змішуючи хронологічні епохи, наприклад, подаючи пісні козацької доби й сумнівні етнографічні дані для ілюстрації назви найдавнішого посуду «чари»; використовуючи просту співзвучність слів «чара, чарка» й «чари», як елемент магічного етапу релігійної свідомості; попри розмаїття форм посуду від часів неоліту, безапеляційно стверджуючи, що чари – улюблений, коли не єдиний, посуд наших давніх предків; поділяючи безглузді й лінгвістично необґрунтовані ідеї про походження від мови прадавніх предків українців усіх індоєвропейських мов тощо, Сергій Безклубенко, а за ним і Анастасія Варивончик створюють профанну псевдонаукову концепцію виникнення гончарства та пов’язаних із ним ритуальних обрядодій.
Автор не аналізує розвиток кераміки в контексті художніх промислів України, а намагається окремими фактами, некритично запозиченими з праць інших авторів, презентувати читачам власне бачення історії походження й розвитку гончарства, яке загалом ставить під сумнів компетентність її як дослідника кераміки. Автор виявляє поверхневі знання про хронологічні й територіальні особливості декорування глиняних виробів: появу та взаємини культур мальованої кераміки й кочових культур з переважанням так званого «мотузкового» заглибленого рельєфного орнаменту. Не витримує критики й заява про «проукраїнську кераміку у добу трипільської культури (з кінця енеоліту 2500–2000 рр. до н.е.)». Швиденько перескочивши до доби Руси, авторка дійшла псевдовисновку, немовби в той час набуло широкого поширення випалювання (насправді – від часу появи гончарства в неоліті) та використання з ХІ століття руськими гончарями каолінових глин, що не підтверджується джерелами.
Серед інших недоліків – порушення хронології, коли на с. 3 авторка пише про X–XIII століття, далі XVII–XVIII, а потім несподівано повертається у XIV–XV століття. Розповідаючи про козацьку добу – веде мову про «промисловість керамічних виробів» – хоча власне промислового виробництва глиняних виробів натоді ще не було, а фаянсову мануфактурну промисловість було започатковано наприкінці XVIII століття.
Авторські уявлення про процес випалювання глиняних виробів теж аматорські («коли на зміну сушіння на сонці настало обпалювання цих виробів, після випалу на них залишалися сліди того, як їх робили – смуги в місцях склейки, сітка від слідів згорілої лози чи трав’яного мотуззя, з якого виготовляли «кістяк»). Заслужений майстер народної творчості УРСР Олександра Селюченко в автора статті трансформувалася в особу чоловічої статі – «А. Сенлюченко». Отже, стаття є суцільно компілятивною, навіть не реферативною. У ній відсутній не тільки власний аналіз чи введення нових джерел, але й власне тлумачення запозичених і стулених докупи текстів. Критичний аналіз «Дослідження» української кераміки показує його поверховість, сповненість термінологічних, історичних, етнографічних неточностей та помислок, псевдонаукових тлумачень і концепцій, тощо. Особливо прикро, що подібні статті друкуються у фаховому виданні яким є Вісник Київського національного університету культури і мистецтв.
