РЕЦЕНЗІЯ: Регіональні відмінності традиційної кераміки Лівобережної України
Сергій Сватковський // Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – К. : Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2014. – № 1. – С. 122-126.
У «Віснику Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв», який є фаховим виданням, опубліковано статтю викладача вокалу Обласного комунального закладу «Харківське училище культури» Сергія Сватковського «Регіональні відмінності традиційної кераміки Лівобережної України», яка вражає рівнем ненауковості й повним нерозумінням досліджуваної теми. Від самого початку привертає увагу невідповідність назви «Регіональні відмінності традиційної кераміки Лівобережної України» й анотації статті: «У статті розглядається питання побутування гончарної традиції на території Лівобережної України…». Відмінності традиційної кераміки можуть проявлятися у формі, матеріалі, техніці, орнаментиці тощо, а «питання побутування гончарної традиції» – це загалом розвиток ремесла на певній території з усіма притаманними йому особливостями.
У назві статті окреслено досліджувану територію – Лівобережна Україна, однак автор розглядає лише її частину (п’ять областей), не аргументуючи свого обмеження.
Сергій Сватковський подає чимало фактів, здебільшого не посилаючись на дослідження інших науковців. У поодиноких випадках посилання на праці дослідників зроблено висновки, яких немає в цитованих матеріалах. Зокрема, інформацію зі статті Тетяни Єршової та Людмили Федевич про гончарство в місті Суми автор переніс загалом на «глиняні вироби регіонів Сумщини». Про гончарство села Хомутець (Миргородський район, Полтавська область) зазначено, що «саме Хомутець славився димленими виробами, які виготовляли Г. Лаврик, І. Масюта (правильно – Максюта), С. Чорноморець та інші майстри гончарної справи. На відміну від багатьох інших гончарних осередків Полтавщини, в с. Хомутець традиційне гончарне виробництво збереглося до 90-х років ХХ ст.», тобто, до кінця ХХ століття. Автор посилається на працю полтавського керамолога Галини Галян про хомутецьких гончарів, написану 1988 року. Тож про кінець ХХ століття в ній мова йти не може. Окрім того, Галина Галян стверджує, що димлених посуд, який Сергій Сватковський називає традиційним для Хомутця, перестали робити ще до Другої світової війни.
Розповідаючи про «гончарні вироби Полтавської губернії», Сергій Сватковський перерахував асортимент виробів полтавських гончарів, причому зауважив, що вони «мали найбільшу популярність» серед гончарних виробів Полтавщини. Одночасно, не проводячи ніякого порівняльного аналізу з іншими осередками, він зробив висновок, що «такий перелік гончарних виробів багато в чому засвідчує відмінні ознаки полтавської кераміки від інших регіонів Лівобережної України». У чому саме проявляються «відмінні ознаки», автор не зазначив. В окремих випадках автор суперечить сам собі. В одному абзаці він стверджує, що для кераміки Полтавщини «характерна квіткова та тваринна орнаментика, тонкостінність, дво-трикольоровий розпис у вигляді хвилястих ліній, рисочок, крапочок…» (хоча з позицій наукової термінології правильно вживати – «рослинні», «зооморфні», «геометричні» елементи). Через кілька абзаців автор зазначив наступне: «що стосується орнаменту, то полтавські гончарі здебільшого використовували на глиняних виробах рослинні мотиви». Інше твердження подано одразу після опису орнаменту кераміки Полтавщини: «Загалом гончарні вироби Лівобережної України відрізняються насамперед доцільністю, відповідністю своєму побутовому призначенню». По-перше, такий висновок не можна робити на основі гончарства Полтавщини щодо всієї Лівобережної України. По-друге, гончарні вироби всіх осередків відповідають своєму побутовому призначенню – і не лише в Україні, а й за її межами. Серед найбільш популярних гончарних виробів Полтавської губернії серед іншого названо й «барани на горілку» та «кахлі для печей та карнизи до них». Далі автор стверджує: «Щодо давнього фігурного посуду опішненських майстрів, то, на жаль, він на сьогоднішній день є для нас рідкісним явищем. Так, різноманітні за формою та ліпними оздобами барильця, святковий посуд для напоїв можна побачити лише в Полтавських музеях». Відразу ж виникають сумніви щодо ґрунтовності наукової студії. Незрозуміло, що автор вкладає в поняття «давні» (який це час?). Часові рамки дослідження не визначено впродовж усієї статті. Автор постійно порівнює факти, датовані різним часом. Згадувані Сергієм Сватковським зооморфні полтавські посудини представлено не лише в полтавських музеях – вони зберігаються в усіх провідних керамологічних колекціях України – Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, Національного музею українського народного декоративного мистецтва (Київ), Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (Львів), Харківського історичного музею (Харків), Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського (Полтава) тощо.
Щодо популярності «кахель для печей», то це твердження також видається сумнівним, оскільки кахляні комплекти були достатньо дорогими, й лише заможні господарі могли дозволити собі придбати їх. Немає узгодженості у використанні назв адміністративних одиниць. Автор паралельно застосовує «повіти» й «райони», «області» й «губернії», не зазначаючи часові проміжки.
Окремі з наведених автором фактів не ґрунтуються на жодних документах. Наприклад, твердження «Харківщина у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. була одним з найбільших центрів збуту гончарних виробів» сприймається як гіперболізація історії рідного краю, оскільки не підтверджується ніякими документами.
Автор стверджує, що «на Харківщині (Куп’янськ, Нова Водолага, Валки, Ізюм) перевагу надавали антропоморфному посуду» (знову ж таки немає посилання, звідки такі відомості). Однак антропоморфні посудні форми переважали на території Західної України, а на Харківщині виготовляли здебільшого зооморфні форми посуду. Далі подано тезу про «цехову кераміку»: «на відміну від інших гончарних осередків Лівобережної України, цехова кераміка Харкова XVII ст. вирізнялася тиснутими геометричними візерунками та синьою кобальтовою поливою». Автор знову ж таки перекрутив першоджерело. У матеріалі Михайла Станкевича, на який зроблено посилання, йдеться про «слобожанську цехову кераміку», а це явище охоплює значно ширшу територію, ніж Харків, як це стверджує автор. Окрім того, ніде більше в статті не згадано про цехове гончарство ні на території Харківщини, ні в інших регіонах. Тож незрозуміло, на основі чого автор робить порівняння, і загалом, з якою метою подано цю інформацію.
Описуючи гончарство Чернігівщини, Сергій Сватковський плутається ще більше. Ось кілька цитат, що стосуються опису орнаменту на глиняних виробах з одного осередку – Олешні: «посуд цього осередку Лівобережжя вирізнявся серед інших своєю добротністю, насиченістю орнаменту» – «орнамент, окрім рисочок або хвиль, що наносився нижче дужки та кругом шийки, був відсутній. Зрідка гончарі наносили орнамент у вигляді винограду на вазони»; «у минулому столітті Олешня славилася виготовленням димленого посуду» (він ніяк не може бути яскравим!), і далі: «гончарна традиція Олешні за останні 100 років мало в чому змінилася». Отже, немає підстав вести мову про «насиченість орнаменту» Олешні як про особливість цього осередку.
Описуючи асортимент виробів гончарів Олешні, автор зазначив, що місцеві гончарі виготовляли «глечики (від 1 до 15 л)». Виготовлення п’ятнадцятилітрових глечиків у цьому осередку є сумнівним і до того ж непрактичним з господарського погляду.
Можна було б подумати про друкарську помилку, однак у поширеній анотації англійською мовою також йдеться про глечики до 15 літрів – «jugs (1 to 15 liters)». Автор неправильно використовує керамологічні терміни, називаючи структурні частини глиняних виробів. Зокрема, він пише: «деякі гончарі на горлі посуду видавлювали пальцем рубчики». Горло – це внутрішня частина глечика. У цьому контексті потрібно або вживати термін «шия», або брати термін «горло» в лапки, що свідчитиме про місцеву термінологічну особливість конкретного осередку. Згадуючи про гончарство села Верба, автор стверджує, що нині (стаття 2014 року!) стан, в якому перебуває там гончарний промисел, «на відміну від Олешні, дещо гірший». Виступаючи на Першій Республіканській науково-практичній конференції в Опішному 1989 року етнограф Лідія Орел стверджувала, що в цьому осередку 1980 року працювали два гончарі – І. П. Пушкар і Ф. П. Войтенко. В Олешні ж, з якою порівнюється стан ремесла, на початку ХХІ століття співробітники Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному зафіксували майже тридцять практикуючих гончарів. Тож, чи доречно порівнювати ці два осередки в такому контексті?
Досліджуючи гончарство села Межиріч, автор стверджує, що «майстри цього центру здебільшого виготовляли глечики, макітри, миски, горщики, декоративний посуд». Термін «декоративний посуд» повністю включає в себе перераховані попередньо форми глиняних виробів, оскільки будь-який посуд може бути і декоративним, і вжитковим.
Після інформації про гончарство в Полтавській, Харківській, Чернігівській і Сумській областях (причому, саме в такій послідовності) зроблено проміжний висновок, який доречно процитувати в повному обсязі:«Отже, в Сумській та Харківській областях гончарний промисел найкраще розповсюдився в Ізюмському, Валківському, Лебединському повітах. У кожному з них працювало від 200 до 300 майстрів гончарної справи. Менше гончарство розвивалося в Охтирському, Богодухівському повітах (від 50 до 100 майстрів). В інших повітах – Харківському, Вовчанському, Куп’янському, Зміївському – гончарною справою займалися поодинокі майстри». По-перше, «області» й «повіти» – це адміністративно-територіальні одиниці, які функціонували в різні часові проміжки, і вживати їх назви в одному контексті неправильно. По-друге, висновок потрібно або робити після характеристики кожної області окремо, або порівнювати всі згадані. Автор стверджує, що гончарний промисел Луганщини майже не вивчався. Його досліджували лише Наталя Каплун, Людмила Метка й Олесь Пошивайло. А як же загальновідома серед дослідників гончарства праця корифея української керамології Юрія Лащука «Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст.»? (До речі, вона зберігається в Національному архіві українського гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, на фонди якого Сергій Сватковський посилається в рецензованій праці – пункт 8 у списку літератури). Юрій Лащук у своїх наукових пошуках об’їздив майже всю Україну, зібравши унікальні фотоматеріали й зробивши записи про розвиток гончарства в усіх провідних гончарних осередках України. Досліджував керамолог і гончарство Луганщини. Можливо, Сергія Сватковського ввело в оману те, що у праці Юрія Лащука область названо Ворошиловградською? Жодним словом не згадано й дослідження гончарства Макарового Яру керамологом Людмилою Овчаренко. Описуючи гончарство Луганщини, автор стверджує, що «прийоми і методи виготовлення гончарних виробів майстри Луганщини запозичували у опішненських гончарів. І вже потім, на основі запозичених методів, створювали свої власні, місцеві». Цю тезу ніякими документами не підтверджено. Далі є посилання на статтю Наталі Каплун «Гончарство на Луганщине (к. ХІХ – нач. ХХ в.)». Дослідниця у своїй праці подала відомості про те, що 1910 року в Макарів Яр дійсно було запрошено гончаря-практика з Полтавської губернії – Чирвенка, який працював тут упродовж чотирьох місяців. Проте його діяльність було визнано малопродуктивною через низку причин, тож твердження Сергія Сватковського про вплив опішненських гончарів є необґрунтованим.
Автор погано орієнтується в назвах і формах гончарного посуду, зокрема, він пише: гончарі Євсуга виготовляли «ринки (різновид кухля)». Насправді ринка – це різновид макітри, яка від кухля відрізняється як формою, так і призначенням. Ще одна теза: «Кустарі [Луганщини] виготовляли посуд та інші глиняні вироби як для себе, так і для продажу». Усі гончарі в усіх гончарних осередках України виготовляли вироби і для себе, і для продажу. Висновок у статті відсутній.
Загалом складається враження, що це не наукова стаття, а набір фраз, вирваних з контексту різних досліджень, які стосуються заявленої автором теми. Використані фрази ані проаналізовано, ані пов’язано між собою. В оформленні списку використаної літератури допущено помилки, зокрема, в описові архівних джерел. Водночас залишилася незрозумілою мета подання списку літератури латиницею за допомогою транслітерації.
