РЕЦЕНЗІЯ: Керамічні миски Київщини

Паславська Людмила. Керамічні миски Київщини кінця ХІХ – початку ХХ століття у контексті української народної художньої культури / Людмила Паславська // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури : збірник наукових праць. – К. : Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2013. – Вип. XХXI. – С. 278-286.

Останнім часом збільшилася кількість публікацій про кераміку різних регіонів України і часових культур. Серед загалу статей і книг трапляються такі, які вражають своєю некомпетентністю і відвертою профанацією. Складається враження, що окремі автори в очі не бачили вироби з глини й не мають ґрунтовного уявлення про технологічний процес гончарного виробництва.

Писати про кераміку наважується багато хто. На відміну від інших видів декоративно-ужиткового мистецтва, гончарство широко представлене в багатьох музейних колекціях України та приватних збірках. Кожен гончарний осередок вирізняється власними художніми прийомами декорування, термінологією, отже, на це потрібно зважати, приступаючи до роботи над статтею. Для того, щоб писати про глиняні вироби, потрібно, як мінімум, потримати їх у руках, а як максимум – спробувати створити їх власними руками, ознайомитися з технологією виготовлення кераміки.

У резюме до статті автор стверджує, що в ній «охарактеризовано українське гончарне мистецтво як складову народної художньої культури» – насправді в публікації йдеться лише про миски з території колишньої Київської губернії, а не про гончарство загалом. Далі зазначено: «подано основні класифікації гончарних виробів і народного посуду». Це або невдалий жарт, або автор взагалі не розуміється на принципах класифікації творів декоративно-ужиткового мистецтва, адже гончарні вироби і народний посуд, з огляду на контекст її статті, це тотожні поняття. Автор стверджує, немовби вона визначила «основні гончарні осередки Київщини кінця XIX – початку XX століття». Проте провідні осередки регіону вже давно визначено дослідниками кераміки ХХ століття (Микола Іонов, Леся Данченко, Юрій Лащук та інші). Автор не додала нічого нового; до того ж, назвала лише окремі загальновідомі гончарні центри (Дибинці, Васильків, Сунки, Головківка, Канів, Гнилець). Натомість їх було значно більше на теренах колишньої Київської губернії. «Подано характеристику трьох основних композиційних типів мисок: центричний, геральдичний та з вільним розміщенням мотивів» – стверджує автор. Проте можна аналізувати типи декоративних композицій мальовки мисок, а не загалом композиційні типи мисок!

Оскільки кераміка Київщини вже добре відома дослідникам народної культури України, актуальним є нове прочитання стилістики декору, його символічного навантаження. Доречним було б культурологічне переосмислення окремих елементів мальовки, характеристика звичаєвості, пов’язаної з використанням мальованої миски.

Аналізуючи декор етнографічної миски, автор не посилається на ключові роботи з дослідження промислу, які з’явилися впродовж кінця ХІХ – початку ХХІ століття, не згадує основні публікації в галузі дослідження декору в народному мистецтві, натомість вибрала й процитувала, за незрозумілим принципом, системи класифікації глиняних виробів Олега Слободяна, який досліджував пістинську кераміку (Івано-Франківщина), Ольги Карпової, яка презентувала загалом збірку української кераміки Російського етнографічного музею кінця ХІХ – ХХ століть, Галини Істоміної та Наталі Кубицької, які досліджували гончарство Волині, Олександра Тищенка – дослідника декоративно-ужиткового мистецтва доби середньовіччя на території України. При цьому не зробила жодного висновку щодо правильності чи помилковості студій своїх попередників.

Про нефаховість автора свідчить таке аматорське висловлювання: «посуд… продовжує розвивати багатовікові традиції народних художніх промислів» (?!). Традиції продовжують і розвивають, передовсім, майстри, які є їх носіями, а не власне посуд.

Варто звернути увагу на низку помилок, яких припустилася Людмила Паславська:

• Багато запитань виникає щодо авторської класифікації глиняних мисок. Написано: «відповідно до функціонального призначення мисок, ми пропонуємо поділити на обрядові, інтер’єрно-хатні («мисникові»), кухонні, столові, святкові («празникові»)». Проте так і не було з’ясовано, яку функцію наприкінці XIX – на початку XX століття виконували інтер’єрно хатні миски? чим відрізняються обрядові від святкових? у чому різниця між кухонними й столовими? Не наведено прикладів ані застосування подібного розмежування, ані практичного значення цієї класифікації. Виокремлення подібних груп, керуючись лише власним трактуванням знаків і символів, які нібито були нанесені на дзеркало посудини, досить сумнівне.

• За словами автора, «гончарі протягом століть створювали зразки виробів». Виникає запитання: хто ж займався масовим їх виробництвом?

• Людмила Паславська стверджує, що «стилістичні особливості» кожного гончарного осередку включають у себе «якість глини», «форми мисок», «деталі виробів», «характер декорування», «композицію розпису». Цей псевдомистецтвознавчий вінегрет є свідченням того, що дослідниця особливо не переймалася ані мистецтвознавчими, ані етнологічними термінологічними нормами й правилами.

• Аналізуючи елементи декору глиняних мисок України, авторка зробила «цікаві» висновки, що «переважають геометричні елементи: крапки, прямі та хвилясті лінії, стилізовані рослинні узори, зображення тварин і птахів».Орнаментальні групи з різними елементами вона поєднала в одну.

• Знання фізичної географії, історичного та етнографічного районування допомагає дослідникам узагальнити важливу інформацію про об’єкт дослідження. Наразі автор подала своєрідний опис територій, які охоплюють її зацікавлення: «київський регіон розташований в середній течії річки Дніпро, в зоні Полісся та Лісостепу» – тобто для неї не є суттєво важливим загальноприйняте районування. Далі в тексті: «Найбільшим центром із виготовлення розпису (!!!) побутового посуду на Київщині другої половини ХІХ століття було с. Дибинці Київської обл.» – такої адміністративної одиниці, як «область» у другій половині ХІХ століття не існувало, як і не було такого виду народного декоративно-
ужиткового мистецтва, як «виготовлення розпису».

• Людмила Паславська пише про гончарні осередки Київщини, але їхні назви зазначає з помилками: «Бубновка» замість «Бубнівка».

• Автор звернула увагу на те, що «форми мисок у Каневі змінювалися протягом ХІХ–ХХ століть». Виникає низка запитань: оскільки 200 років – значний часовий проміжок, про яке гончарне виробництво йдеться: індивідуальне, цехове, заводське? які зміни відбулися у формах мисок за цей час і чому?

• Автор зазначила: «у 20-ті рр. ХХ століття гончарі кількох сіл об’єдналися і на базі цього об’єднання у Василькові був заснований майоліковий завод». Насправді, наприкінці 1920-х років було створено артіль «Керамік». Стаття прикметна бібліографічними помилками:

• аналізуючи гончарство Канівщини автор робить посилання на працю Лесі Данченко «Народні майстри», зазначивши сторінку 60, де нібито йдеться про мальовку глиняних виробів. Насправді, у книзі на цій сторінці можна ознайомитися з творчістю Марії Приймаченко, яка не має стосунку до декорування глиняних мисок Канева кінця XIX – початку XX століття;

• аналізуючи процес виготовлення глиняних виробів у Василькові, автор дала посилання на с.45 навчального посібника для студентів «Історія декоративно- прикладного мистецтва України (XIII–XVIII ст.)» Олександра Тищенка. На названій сторінці жодним словом не згадано ані про Васильків, ані про процес формування самих виробів;

• розповідаючи про васильківську мальовку, автор посилається на с. 26 монографії «Народна кераміка Середнього Придніпров’я» Лесі Данченко, але там йдеться про ремісничі цехи й навчання гончарів. Загалом, опис декору мисок – проблема всієї статті. Постійна плутанина із визначенням виду декоративних елементів, їх аналізу, групування, недоречні приклади. Так, розповідаючи про «геометричний орнамент мисок с. Гнильця», який «характеризується контурними лініями, де використано геометричні і рослинні мотиви, зокрема «гребінці», птахи, квіти, грона винограду, подвійні листочки («заячі вушка»)», автор зміксувала в одному реченні всі можливі елементи орнаментів – від геометричних до зооморфних.

Людмила Паславська виокремила три композиційні типи: геральдичний, центричний та з вільним розміщенням елементів. Хотілося б зрозуміти, які геральдичні знаки були в декорі миски Київської губернії кінця ХІХ – початку ХХ століття, адже поняття геральдики чітко окреслено в мистецтвознавчій літературі й тлумачних словниках. Якщо «центрична» композиція передбачає розміщення розетки на дзеркалі (у Людмили Паславської «на денці») миски, то яким чином сюди вписується декор на «стінках»? Що собою являє «вільне розміщення елементів розпису», авторка так і не пояснила.

Очевидним є той факт, що дослідниця не опрацьовувала літературу керамологічного спрямування й не послуговувалася працями сучасних керамологів, тому й допустила низку грубих помилок, які роблять її працю маловартісною для сучасної науки.